
Корост - це різновид каменю. А слово таке прив'язане до цієї місцини з різних причин. Одна з них - тут колись була каменоломня. Це підтвердили і меліоратори, котрі у 60-х роках XX столітгя прокладали осушувальний канал, бо твердий матеріал виходив мало не до поверхні грунту. Інша версія - з каменю тут зводили споруди. Залишився тільки невизначеної глибини колодязь, а, можливо, то є давній ствол копальні. Стояв тут і високий курган, про появу якого також є різні здогадки: залишки від давніх виробничих відходів чи могильник?
Судячи з того, що в 1931 році дослідники виявили з східного боку села на відстані 500 метрів від кладовища залишки селища ХІ-ХІІ століття, можна зробити висновок- Короетятин (Малинівка) засновувався кілька разів у різних місцях. На згаданому місці, зокрема, мабуть, найраніше. Адже й до наших днів тут виорюються та викопуються з фунту частини знарядь бронзового віку: наконечники стріл з каменю та бронзи, такі ж серпи, сокири, долота, зубила тощо.
Загадок залишилося чимало. Але якщо зважити, що існувало поселення Корост, то звідси неважко пояснити назву села Коростятин. Це, ймовірно, пішло від чиєїсь розповіді про руйнування ворогами Короста: стятий, тобто, знищений мечем і вогнем. Побутує й інше тлумачення назви. Як свідчать перекази, у цих місцях колись стояли розлогі діброви. Там підлеглі власника земель стинали кору з беріз для виготовлення дьогтю чи з лип для плетення постолів. Місце, де виконували цю роботу, і стало називатися Коростятином.
Можуть бути й інші тлумачення. Достеменно відомо, що ці землі належали князям з Дорогобужа, потім польсько-литовським магнатам. У тому числі і старості Луцька Семашкові. На той час в опису Луцького замку, датованому 1577 роком, знайдено першу згадку про село. Трохи пізніше в 1594-1596 роках кілька разів мова йде про Коростятин як такий, де військом гетьмана Лободи (спільник по боротьбі Северина Наливайка з польськими поневолювачами) пограбовано маєтки того ж Семашка та інших панів. Тоді маєтностям поспільства завдали збитків і люди Северина та Дем'яна Наливайків, князя Петра Вороницького, вельможі Олександра Гулевича. Повстанці люто покарали 11 прихильників Семашка в Коростятині, відрізавши їм вуха.
Наступні згадки про Коростятин стосуються подій визвольної війни 1648-1654 років. Зокрема, там йдеться про те, що разом з козаками містечка Тучин коростятинці організували полк повсталих і пішли на бигву під Берестечко в 1651 році. Повернувшись, на своєму полі поховали побитих і померлих, насипавши на могилі високий курган. Мабуть, на той час уже не було городка (городища) Корост, а лежало село у східному напрямку від нього вздовж давнього шляху з Корчеська на Дорогобуж.
Приблизно через 150 років по тому в Коростятині, що входив до Тучинської волості, збудовано фабрику з випуску валянок. Туї у 1812 році для російської армії, що воювала з французами, було замовлено 2 тисячі пар такої взуванки. Хто був власником фабрики - невідомо. На місці того підприємства сучасники знайшли цеглу, на якій зазначений 1805 та 1806 роки. Мабуть, це дата будівництва. Перестали в селі випускати валянки приблизно з середини XIX століття через спад води у підведеному каналі від річки, без якої у достатній кількості не могло працювати згадане виробництво.
На той період припадає будівництво церкви на честь преподобної великомучениці Гіараскеви П'ятниці. Перший храм, мабуть, згорів, а другий зведено в 1885 році. І це не випадково, адже після третього поділу Польщі (1795 р.) католицька віра серед селян помітно підупала, хоча ще й діяла місцева уніатська каплиця. Люди насильно втягнуті до чужої віри, поверталися до своєї православної. За законами царських властей, церква одержала тридцять шість гектарів землі. Матеріальне заохочення сприяло утримувати храм у належному стані, організовувати навчання дітей грамоти.
До і після скасування кріпосного права селом володів магнат Петро Прушинський. Він зумів у 1865 році відсудити у громади сусідні ліси й пасовища, що мали ним належати. Це своєрідна відплата православним польським паном за вихід від уніатства. Начеб з його волі було розділене ровом і кладовище, де поокремо ховали померлих українці та поляків.
У маєтку Прушинських, що стояв на воронівських полях, управляючим працював Гнат Ціолковський, дід відомого вченого ракетобудівника. Звідси батько Костянтина Едуард Ціолковський виїхав на навчання до Петербурга, а пізніше - Калуги, де й народився майбутній винахідник. Костянтин ці перші свої праці підписував — Наливайко.
Селяни жили бідно тому, що не мали де працювати, а своїх орних грунтів було дуже мало: у середньому по три чверті десятини (менше гектара) на людину. Через постійну скруту, населення радо зустріло революцію. Одні пішли воювати у Червону армію, а більшість влилася до полків новоствореного українського війська. Деякі з них воювали за вільну Україну як на Волині, так і за її межами.
Воюючи з загонами Петлюри, якось ескадрон Першої кінної Будьонного увірвався в село, де видужували після поранення двоє місцевих січових стрільців. Дізнавшись про це, більшовики вивели їх у центр села, куди зігнали жителів, і на очах усіх тут же замордували. Могили мучеників дотепер доглядаються і заквітчуються.
З вересня 1920 року у Коростятині знову панували поляки. Проти них з підпілля діяли партизани. Осередок патріотів, очолений Гордієм Поліщуком, у 1934 році розгромив польського прикордонного постерунка в Пустомитах, забравши звідти зброю. Крім того місцеві патріоти посилено пропагували українську культуру, літературу, обряди, об'єднавшись у сільську філію товариства "Просвіта". Антипольські заходи організували і члени КПЗУ, особливо активно діяв один з них на псевдо Пугач. За ним дуже полювала поліція, але не впіймала. Хто ховався під тим псевдонімом - невідомо.
У роки голодомору (1932-1933рр.) на Радянській Україні, кордони якої знаходилися на відстані 12-15 кілометрів від села (сучасна Хмельниччина), до Коростятина проникало багато зморених голодом людей. Тут їх підгодовували, давали харчі для їх сімей. Допомагали, чим могли.
З приходом у село Червоної армії в 1939 році, невдовзі почалася агітація за колгосп. Таке господарство було створено в наступному році і називалося воно „8 Березня". Голову прислали із східняків. Тих, хто не хотів писатися в артіль, прирівнювали до „кулаків , з ними брутально поводилися. Сім'ї Дмитра Шандрука, Івана Сірочука та ще деяких вивезли до Сибіру.
Наступного року коли було оголошено про початок війни з німцями, польовий військкомат забрав більше трьох десятків молодих чоловіків у військо. Більшість з них невдовзі повернулася додому з розбомблених пересильних пунктів. Наступний призов на війну був у лютому-березні 1944 року. Тож на фронтах у лавах Червоної армії проти німців воювало 24 малинівчан, 5 з них там і загинуло.
Велика частина хлопців та молодих чоловіків села (майже 60) перебувала у лавах УПА, де також вони своєю участю прискорювали час звільнення краю від гітлерівських окупантів. Тут з кожних трьох загинуло два. Особливо великі втрати були при сутичках з каральними загонами сталінської влади, котрі тривали з початку 1944 до кінця 1952 років. Наймасовіша сутичка у відкритому бою між енкаведистами і січовими стрільцями сталася 20 січня 1946 року в урочищі Кадубища. Оточені з трьох боків переважаючими силами, українські підпільники все ж таки вистояли. Бій тривав з світанку аж до смеркання. Небагатьом воїнам УПА вдалося тоді вижити. І все ж таки не здалися. Коли настала ніч, малинівчани забрали з поля бою своїх мертвих сміливців, поховали у сусідньому селі Мощони. Чим дуже здивували більшовиків, які другого дня прийшли на поле битви і не побачили тих, з ким воювали. Свідки тих подій показали могилу односельчанам лише у 1991 році, котру тоді й освятили.
Довоєнний колгосп у Малинівці відновили у 1950 році, назвавши його „8 Березня". А через два роки до себе приєднали і таке ж господарство „Вільне життя" з села Воронів. Укрупнений колгосп став називатися ім.Дзержинського. Тут, як і в багатьох сусідніх, життя селян почало налаштовуватися з 60-х років. Тоді й взялися ті незалежної України. Економічна криза не спала і при розформуванні колгоспу, на його базі створивши пайгосп „Малинівське". Розпайовані між трудівниками землі, переважна більшість селян залишила у приватному колективному сільськогосподарському утворенні. Керівництво пайгоспу видавало мізерні дивіденди. Немало полів, де донедавна росли врожаї різних культур, запущено. Першими спробували працювати на землі одноосібно Володимир Шевчук, Микола Данилець, Микола Андрійчук, Віталій Андрійчук, Михайло Невірковець - всього не більше двох десятків сімей. В інших не було засобів для роботи на землі.
Село продовжує вироджуватися. У 2000 році, наприклад, народилося лише 6 дітей, а помер 31 житель. Незважаючи на це, у 243 садибах малинівчан сподівається на кращу долю 704 мешканці. Село є центром сільради, до якої входить і Воронів.