Публічно-шкільна бібліотека-філіал села Малинівка
Історія села

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
 
http://x-lines.ru/letters/i/cyrillicscript/3469/b7151b/32/0/4ndpdyqtomem7wcy4gmpdd3y4gy7bpqozxemyegouuembwf54nhpbxqt15emfwf44nay.png
 
Село Малинівка стало називатися з 1963 року, а раніше - Коростятином. А до того, за твердженнями місцевих краєзнавців, які довгий час досліджують його історію, воно нази­валося Корост. В іншому варіанті - городок Корост. Ентузіасти пошуків при цьому зсилалися на переказ старожила Івана Нестерука, котрий довгий час мешкав на сусідньому хуторі Бараниця, його садиба знаходилася поруч заораної дороги, що вела до по­селення Корост. Вона була вистеленою дубовими колодами. З часом вони на багнуватому грунті осіли на глибину 2-3 метрів. І люди натрапили на них випадково - при копанні колодязя. Але коли трохи відійшли і почали роботу в іншому місці, знову попали на підземний дубовий настил. Майстри приглянулися до місцево­сті і визначилися, що працюють вздовж давньої дороги, що вела до горбка, де за існуючими переказами колись, було городище.

Корост - це різновид каменю. А слово таке прив'язане до цієї місцини з різних причин. Одна з них - тут колись була каменолом­ня. Це підтвердили і меліоратори, котрі у 60-х роках XX столітгя прокладали осушувальний канал, бо твердий матеріал виходив мало не до поверхні грунту. Інша версія - з каменю тут зводили спору­ди. Залишився тільки невизначеної глибини колодязь, а, можливо, то є давній ствол копальні. Стояв тут і високий курган, про появу якого також є різні здогадки: залишки від давніх виробничих від­ходів чи могильник?

Судячи з того, що в 1931 році дослідники виявили з східного боку села на відстані 500 метрів від кладовища залишки селища ХІ-ХІІ століття, можна зробити висновок- Короетятин (Малинів­ка) засновувався кілька разів у різних місцях. На згаданому місці, зокрема, мабуть, найраніше. Адже й до наших днів тут виорю­ються та викопуються з фунту частини знарядь бронзового віку: наконечники стріл з каменю та бронзи, такі ж серпи, сокири, доло­та, зубила тощо.

Загадок залишилося чимало. Але якщо зважити, що існувало поселення Корост, то звідси неважко пояснити назву села Коростятин. Це, ймовірно, пішло від чиєїсь розповіді про руйнування ворогами Короста: стятий, тобто, знищений мечем і вогнем. Побутує й інше тлумачення назви. Як свідчать перекази, у цих міс­цях колись стояли розлогі діброви. Там підлеглі власника земель стинали кору з беріз для виготовлення дьогтю чи з лип для пле­тення постолів. Місце, де виконували цю роботу, і стало називати­ся Коростятином.

Можуть бути й інші тлумачення. Достеменно відомо, що ці землі належали князям з Дорогобужа, потім польсько-литовським маг­натам. У тому числі і старості Луцька Семашкові. На той час в опису Луцького замку, датованому 1577 роком, знайдено першу згадку про село. Трохи пізніше в 1594-1596 роках кілька разів мова йде про Коростятин як такий, де військом гетьмана Лободи (спі­льник по боротьбі Северина Наливайка з польськими поневолю­вачами) пограбовано маєтки того ж Семашка та інших панів. Тоді маєтностям поспільства завдали збитків і люди Северина та Дем'яна Наливайків, князя Петра Вороницького, вельможі Олекса­ндра Гулевича. Повстанці люто покарали 11 прихильників Семашка в Коростятині, відрізавши їм вуха.

Наступні згадки про Коростятин стосуються подій визвольної війни 1648-1654 років. Зокрема, там йдеться про те, що разом з козаками містечка Тучин коростятинці організували полк повста­лих і пішли на бигву під Берестечко в 1651 році. Повернувшись, на своєму полі поховали побитих і померлих, насипавши на могилі високий курган. Мабуть, на той час уже не було городка (городи­ща) Корост, а лежало село у східному напрямку від нього вздовж давнього шляху з Корчеська на Дорогобуж.

Приблизно через 150 років по тому в Коростятині, що входив до Тучинської волості, збудовано фабрику з випуску валянок. Туї у 1812 році для російської армії, що воювала з французами, було замовлено 2 тисячі пар такої взуванки. Хто був власником фабрики - невідомо. На місці того підприємства сучасники знайшли цеглу, на якій зазначений 1805 та 1806 роки. Мабуть, це дата будівництва. Перестали в селі випускати валянки приблизно з середини XIX сто­ліття через спад води у підведеному каналі від річки, без якої у до­статній кількості не могло працювати згадане виробництво.

На той період припадає будівництво церкви на честь преподо­бної великомучениці Гіараскеви П'ятниці. Перший храм, мабуть, згорів, а другий зведено в 1885 році. І це не випадково, адже після третього поділу Польщі (1795 р.) католицька віра серед селян помітно підупала, хоча ще й діяла місцева уніатська каплиця. Люди насильно втягнуті до чужої віри, поверталися до своєї православ­ної. За законами царських властей, церква одержала тридцять шість гектарів землі. Матеріальне заохочення сприяло утримувати храм у належному стані, організовувати навчання дітей грамоти.

До і після скасування кріпосного права селом володів магнат Петро Прушинський. Він зумів у 1865 році відсудити у громади сусідні ліси й пасовища, що мали ним належати. Це своєрідна від­плата православним польським паном за вихід від уніатства. На­чеб з його волі було розділене ровом і кладовище, де поокремо ховали померлих українці та поляків.

У маєтку Прушинських, що стояв на воронівських полях, управ­ляючим працював Гнат Ціолковський, дід відомого вченого ракетобудівника. Звідси батько Костянтина Едуард Ціолковський виї­хав на навчання до Петербурга, а пізніше - Калуги, де й народив­ся майбутній винахідник. Костянтин ці перші свої праці підписував — Наливайко.

Селяни жили бідно тому, що не мали де працювати, а своїх орних грунтів було дуже мало: у середньому по три чверті деся­тини (менше гектара) на людину. Через постійну скруту, населен­ня радо зустріло революцію. Одні пішли воювати у Червону ар­мію, а більшість влилася до полків новоствореного українського війська. Деякі з них воювали за вільну Україну як на Волині, так і за її межами.

Воюючи з загонами Петлюри, якось ескадрон Першої кінної Будьонного увірвався в село, де видужували після поранення двоє місцевих січових стрільців. Дізнавшись про це, більшовики вивели їх у центр села, куди зігнали жителів, і на очах усіх тут же замордували. Могили мучеників дотепер доглядаються і заквітчуються.

З вересня 1920 року у Коростятині знову панували поляки. Проти них з підпілля діяли партизани. Осередок патріотів, очолений Гор­дієм Поліщуком, у 1934 році розгромив польського прикордонного постерунка в Пустомитах, забравши звідти зброю. Крім того мі­сцеві патріоти посилено пропагували українську культуру, літерату­ру, обряди, об'єднавшись у сільську філію товариства "Просвіта". Антипольські заходи організували і члени КПЗУ, особливо активно діяв один з них на псевдо Пугач. За ним дуже полювала поліція, але не впіймала. Хто ховався під тим псевдонімом - невідомо.

У роки голодомору (1932-1933рр.) на Радянській Україні, кор­дони якої знаходилися на відстані 12-15 кілометрів від села (су­часна Хмельниччина), до Коростятина проникало багато зморе­них голодом людей. Тут їх підгодовували, давали харчі для їх сі­мей. Допомагали, чим могли.

З приходом у село Червоної армії в 1939 році, невдовзі почала­ся агітація за колгосп. Таке господарство було створено в насту­пному році і називалося воно „8 Березня". Голову прислали із східняків. Тих, хто не хотів писатися в артіль, прирівнювали до „кулаків , з ними брутально поводилися. Сім'ї Дмитра Шандрука, Івана Сірочука та ще деяких вивезли до Сибіру.

Наступного року коли було оголошено про початок війни з нім­цями, польовий військкомат забрав більше трьох десятків молодих чоловіків у військо. Більшість з них невдовзі повернулася додому з розбомблених пересильних пунктів. Наступний призов на війну був у лютому-березні 1944 року. Тож на фронтах у лавах Червоної армії проти німців воювало 24 малинівчан, 5 з них там і загинуло.

Велика частина хлопців та молодих чоловіків села (майже 60) перебувала у лавах УПА, де також вони своєю участю приско­рювали час звільнення краю від гітлерівських окупантів. Тут з кожних трьох загинуло два. Особливо великі втрати були при су­тичках з каральними загонами сталінської влади, котрі тривали з початку 1944 до кінця 1952 років. Наймасовіша сутичка у від­критому бою між енкаведистами і січовими стрільцями сталася 20 січня 1946 року в урочищі Кадубища. Оточе­ні з трьох боків переважаючими силами, українські підпільники все ж таки вистояли. Бій тривав з світанку аж до смеркання. Не­багатьом воїнам УПА вдалося тоді вижити. І все ж таки не зда­лися. Коли настала ніч, малинівчани забрали з поля бою своїх мертвих сміливців, поховали у сусідньому селі Мощони. Чим дуже здивували більшовиків, які другого дня прийшли на поле битви і не побачили тих, з ким воювали. Свідки тих подій показали моги­лу односельчанам лише у 1991 році, котру тоді й освятили.

Довоєнний колгосп у Малинівці відновили у 1950 році, назвав­ши його „8 Березня". А через два роки до себе приєднали і таке ж господарство „Вільне життя" з села Воронів. Укрупнений колгосп став називатися ім.Дзержинського. Тут, як і в багатьох сусід­ніх, життя селян почало налаштовуватися з 60-х років. Тоді й взя­лися ті незалежної України. Економічна криза не спала і при розформу­ванні колгоспу, на його базі створивши пайгосп „Малинівське". Розпайовані між трудівниками землі, переважна більшість селян залишила у приватному колективному сільськогосподарському утворенні. Керівництво пайгоспу видавало мізерні дивіденди. Не­мало полів, де донедавна росли врожаї різних культур, запущено. Першими спробували працювати на землі одноосібно Володимир Шевчук, Микола Данилець, Микола Андрійчук, Віталій Андрійчук, Михайло Невірковець - всього не більше двох десятків сі­мей. В інших не було засобів для роботи на землі.

Село продовжує  вироджуватися. У 2000 році, напри­клад, народилося лише 6 дітей, а помер 31 житель. Незважаючи на це, у 243 садибах малинівчан сподівається на кращу долю 704 мешканці. Село є центром сільради, до якої входить і Воронів.

Вхід на сайт

Пошук

Календар

«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031