Згадує житель села Воронів, якому нещодавно виповнилось 100 років - Кирило Миронович Солощук.
«В село входила армія, була це якась рота більшовиків. Коні були сухі, з впалими боками, нечищені; бійці змучені, грязні, одяг - жебрацький; озброєння - трьохлінійки, в деяких при боці шаблі. Тоді вперше почули, як може ругатись армія: солдати та офіцери. Перше, що вони зробили – це поміняли своїх загнаних коней на дядьківських. І якщо хтось оборонявся, не хотів давати, тому пригрозили, що з куркулями церемонитися не будуть: розстріл і край. Люди віддавали бо полякалися знаючи що творилося на східній україні. Декілька сімей вивезли до Сибіру»
Така ситуація була в усіх селах поблизу, куди ввійшли так звані «визволителі».
Наступний епізод, який стосувався другої світової війни, відбувся уже в липні 1941. По нашій дорозі наступали гітлерівці. Вони їхали мотоциклами з Тучина до Малинівки і далі в Межиричі. Десь перед селом зчинилась якась стрілянина. Хто по кому стріляв, адже радянський військ тут ніде не було, невідомо. За німецькими мотоциклістами їхала танкетка і вона почала розвертатись, щоб визначити, де ворог і послала в ту сторону кілька кулеметних черг та випадково знищила одного із своїх.
Люди, а це було на хуторах перед селом, боялися вийти до німців, а ті, очевидно, маючи наказ, квапилися його виконувати. Тож зразу викопали яму покрай дороги і поховали свого товариша. Все це зайняло якусь годину. Фашисти згодом приїхали в село Малинівку. Тут зупинились, випросили, а за іншими відомостями виміняли яєць, молока, масла, сала, пообідали. І диво дивне, чого ніколи не бачили діти, вгощали їх шоколадом та галетами.
Гітлерівці в липні поїхали, а під осінь прибула похоронна команда, викопала вбитого і повезла перепоховати додому, в Німеччину.
Сам по собі цей факт малозначимий, але доволі вагомий в тому плані, як фашисти цінили своїх солдатів. Так у них безвісти пропало чи загинуло дуже мало вояків, про кожного вони знають і ще тоді вели облік; все це, звичайно, не піддається ніякому порівнянню з тим, що робилося в Радянській армії. Гинули й пропадали сотнями тисяч - і ніхто не знав де вони зникали.
Наступний епізод війни - це діяльність ОУН-УПА. В селі знайшлись люди, які були причетні до цього. Були вони старшинами, отаманами, суддями, відповідальними за організацію відсічі нападам фашистів на село тощо. Сьогодні можна назвати ці імена: Малинівка - Коберський Микола Данилович, Мартинчук Олександр Захарович; Воронів - Переходько Микола Олександрович, Переходько Валентина Омельянівна - фельдшер, зв'язкова УПА, сім'я Тищуків, Одарки та Максима та багато інших. Самим цікавим, діяльним та організатором відділу УПА на наших теренах був Микола Сергійович Верещук. Він дістав наказ втертися в довір'я до німців. Ті повірили йому і вже у вересні 1941 року він стає комендантом села Воронів, а його підданою територією стають села Малинівка, Воскодави, Діброва, Садове, Мощони, Малятин, Пустомити, Матіївка та хутори побіля цих сіл та між ними.
Підбирає свою команду також дивно: десь у німців випросив полоненого, колишнього бійця Радянської армії, узбека за національністю, потім десь взялися кілька росіян, згодом татарин і грузин.
Вдень вони їздять по селах, наводять там порядок, але в основному збирають зброю, яка залишилася ще з боїв 1941 року.
Те, що поламане і використати його неможливо, як доказ вірності, здають німцям, а решту, що можна використати, ховають до кращих часів. Вони готуються до боротьби з фашистами. Чим займалися ці німецькі поліцаї стало відомо згодом.
Ось уривок із розповіді Коберського Миколи Даниловича, уродженця села Коростятин, 1916 року народження, також активного члена «Просвіти», до якого прийшов Верещук Микола Сергійович і прямо сказав: "Ти повинен бути зі мною".
Так Коберський Микола Данилович став заступником коменданта села Воронів та німецьким поліцаєм:
Я мав обов'язки нескладні для людського ока: їздити по селах, агітувати людей їхати на роботу в Німеччину, збирати з людей податок - збіжжя, картоплю і в той же час повідомляти довірених осіб, який наказ Верещука їм необхідно виконати.
Я мав також прийняти й пригостити німецьку перевірку, якщо вони нагрянуть непланово.
А в цей час Микола Сергійович займався організацією діяльності ОУН-УПА на наших теренах.
Так, Мартинчука Олександра Захаровича було призначено суддею ОУН на території діяльності Верещука, він також був слідчим партії, пройшов спеціальний кількамісячний вишкіл.
Горобей Тарас Андрійович - законспірований член СБ, слідкував за тим, щоб не було грабунків серед населення, хто та з якою метою які чутки розпускає та хто що вивідує.
Сірочук Леонід Васильович був законспірований представник УПА по вишукуванню тих, хто хотів воювати з фашистами. Він практично виконував роль військкомату.
В кущовому СБ був також уродженець Коростятина Суховерхий Парфен Андрійович.
Можливо, завдяки їхній діяльності в цих селах не було ніяких грабежів та вбивств. Тож повернемось до діяльності Верещука Миколи Сергійовича. Однієї ночі пізньої осені 1941 року він зі своєю командою роззброїв німецьку охорону мосту через Горинь у Тучині. Люди говорили про 12 німецьких трупів, забрану зброю і боєприпаси, а також одяг. Нічні походи Верещука не могли довго залишатись непоміченими і гітлерівці вже шукали його, щоб арештувати. Але хтось попередив Верещука і він зміг втекти, перейшовши на нелегальну діяльність. Весною 1943 німці загнали у табір під Тучином людей для відправки на роботи в Німеччину. Верещук дістав наказ командування - цих людей звільнити. До того все було готове. Охоронці, які були з українських поліцаїв і з ними було домовлено, заступили на чергування не з боку річки Горинь, а в стороні кущів та молодого лісу в сторону Шубкова.
І ось коли вже підійшли бійці УПА і почали стріляти по німцях-охоронниках, несподівано зі сторони Рівного під'їхали фашисти, щоб вивезти людей на станцію для відправки. Цього ніхто не чекав. Німці зразу ж вступили в бій і в них стало більше сил. Однак і повстанці не сиділи, склавши руки. Було відкрито огорожу в сторону втечі, так як і планувалось, і кілька сотень людей ринули туди.
Повстанці до кінця затримували фашистів, доки не переконались, що людей фашистам не переловить. І тут куля вдарила Верещука Миколу Сергійовича. Його було дуже важко поранено. Друзі ще винесли його з поля бою, але він уже помер. Треба було спасатися самим. Німці позбирали трупи і поїхали на Рівне. Де поховано одного із командирів УПА і досі невідомо. Сім'я його до кінця окупації переховувалась від німців. І ще одне: діяли повстанці під маскою російських партизанів. Був у них і червоний прапор, і розмови, вигуки теж велися.
Повстанці УПА дуже дошкуляли фашистам. Останні могли пересуватися лише по центральних дорогах, і то великими колонами та під охороною танків. Це саме було й на залізницях. Більш-менш спокійно почувалися фашисти у великих містах, де були їхні немалі гарнізони.
А в містечках та селах нашого краю гітлерівці ніколи не мали спокою. І коли вже їм УПА почала дуже дошкуляти, вирішили з нею розправитись, але сил із фронту не могли зняти, тому час від часу вони робили вилазки з каральними акціями, саме на Покрову, 14 жовтня, над Малинівкою летів ворожий літак, скидав гранати та обстрілював з кулемета село. Кілька хат згоріло, кілька людей було поранено, а Прокопа Нагорнюка - вбито. Другий день Водохреща, 20 січня 1946 року зі сторони Гощі рухається колона вантажівок, кіннотників з енкаведистами. На чолі колони танк. Зі сторони Пустомит, через Мощони їде друга колона енкаведистів - це вже санний поїзд, також озброєний до зубів. Зі сторони Тучина підходить іще один загін. Вони всі дуже довго ганялися за одним загоном УПА і ось таки змогли при допомозі місцевої агентури вислідити українських повстанців і затиснути його в улоговині між селами Воронів-Липки-Мощони-Малинівка, ближче до Воронова, в урочищі Кадубища. Командиром сотні УПА, яка після боїв нараховувала щось із 20 бійців, був отаман «Очмана», уродженець Чудниці Дмитро Шевчук. Місце, де їх оточили було дуже незручне, це була болотиста улоговина, звідусіль оточена горбистою місцевістю. Рятувало тільки те, що колись тут був ліс, пеньки були з дубів, ще не зовсім трухляві і за ними можна було ховатись та відстрілюватись. Ще неподалік тут було кілька хат та клунь хуторян. Тут Дмитро Шевчук і організував кругову оборону. Бій тривав кілька годин. Танк стріляв гарматою і кулеметом, але близько підійти не насмілювався. Повстанці відстрілювались та відбивались гранатами. Короткий зимовий день почав згасати. Енкаведисти не змогли виконати завдання, повстанців не розгромили, самі зазнали значних втрат. В них було кілька десятків убитих та поранених: потрібно було відходити. І з темнотою вони дуже швидко розійшлись в різні боки. Дуже погані справи були і в повстанців. До десятка вбито та поранено, набоїв майже не залишилося і хоч це були люди звичні до таких умов бою, але і в них втома була страшна. І незважаючи на ці умови, вночі, забравши вбитих та поранених, вони відійшли з поля бою непереможені. В ночі за допомогою місцевих жителів поховали 8 повстанців на кладовищі села Мощони, наказавши відправити панахиду священнику села Малятин тоді, коли це буде можливо.
Звичайно, влада більшовиків не забула Західної України. Після визволення від фашистів в січні 1944 зразу ж запрацювали польові військкомати. Вони забирали в армію на фронт всіх, кого вполювали. Так попали на війну уже в лютому та березні понад 80 мешканців сіл Малинівка та Воронів. Багато з них загинуло на воєнних дорогах Другої Світової війни. Дехто повернувся додому. Це і Дмитро Румков, і Микола Нестерук, і Іван Пивоварчук, і Яків Білощук та небагато інших. Загинуло ж їх кілька десятків, в основному в болотах Прусії під час штурму Кенінсберга, але повідомлення прийшли про них, як за пропалих безвісти. Нагадаймо той факт про загибель німця в перші дні війни на території Малинівки.
